Український Ренесанс 1920-х рр. епоха надій, пошуків та експериментів

Зміст

Для проходження тесту по темі
увійдіть зі своїм логіном

Парадоксальний ренесанс

У 1923 р. на ХII з’їзді Російської комуністичної партії (більшовиків) було прийнято рішення щодо впровадження коренізації у національній політиці.

Початок 1920-х рр. для української історії є періодом руйнування власної державності, але як не парадоксально часом творення нової української радянської культури та її впровадження у всі сфери життя. Від початку більшовицької інтервенції з Росії окупанти прагнули показати місцевому населенню, що радянська («совєцька») влада є владою українців. Ще під час українсько-більшовицької війни у 1919 р. російський окупаційний уряд (так званий «Всеукраїнський виконавчий комітет») видає постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російської». Проте масштабні зміни відбуваються у 1923 р., коли на ХII з’їзді Російської комуністичної партії (більшовиків) (РКП (б)) було прийнято рішення щодо впровадження так званої коренізації у національній політиці.

Коренізація і українізація

Головна причина коренізації, яка на теренах Української соціалістичної радянської республіки (УСРР) отримала назву українізації – прагнення російських більшовиків та їхніх союзників в Україні змінити негативне ставлення місцевого населення до влади, показати, що вона не є окупаційною, а своєю українською; УСРР – не штучно створене державне утворення, а справді українська держава. Більше того, декларуючи політику розвитку національної культури та мови більшовики вчергове протиставляли себе поваленому режиму Російської імперії, яку вони таврували, як «в’язницю народів».

Головна причина українізації – прагнення російських більшовиків та їхніх союзників в Україні змінити негативне ставлення місцевого населення до влади.

Основними напрямками політики українізації стали:

- залучення представників корінної національності до управлінського апарату УСРР;

- впровадження української мови як офіційної мови освіти, науки та державного управління на теренах республіки, а також в районах компактного проживання українців;

- сприяння розвитку українського книговидання, театру, кінематографу, виховання кадрів української комуністичної інтелігенції тощо.

Українська мова – мова ключ до пізнання світу

Одним із незаперечних досягнень українізації стало подолання ситуації неписемності. Так, якщо у 1926 р. неписемними були 47% населення, то у 1934 р. лише 8%. Варто відмітити, що саме українська мова для більшості людей, які здобували початкову освіту, ставала першої мовою, якою вони могли читати та писати, а отже – здобувати нові знання. Станом на 1929 р. 97% усіх дітей, що жили в Україні, здобували освіту українською мовою. Вона ж була основною мовою навчання у 80% середніх шкіл. У 30% вищих навчальних закладів освіту здобували виключно українською. У 1933 р. з 426 газет УСРР 373 – видавалися українською мовою.

Поле битви – українська мова

Прочитайте будь ласка уривок? Чи не здивував Вас правопис окремих слів? А чи знаєте Ви, що у 1920-ті подібний варіант правопису був радше нормою, аніж виключенням. Справа у тому, що на початку ХХ ст. українська мова не мала загальноприйнятого стандарту правописання: існували власні норми на західноукраїнських теренах (наприклад, у Галичині та на Закарпатті), що значною мірою різнились від стандартів Наддніпрянської України.

На хвилі українізації було прийнято рішення уніфікувати стандарт правописання української мови. З ініціативи народного комісара освіти Миколи Скрипника було скликану Харківську правописну конференцію, що й мала досягнути мети єдиного правописного стандарту. Її результатом стала поява Правопису української мови (так званий «Харківський», або «Скрипнівка»). Останній був затверджений не лише на території УСРР, але й на українських теренах у складі Польщі – у Галичині (1929 р. його схвалила провідна українська наукова організація цього регіону – Наукове товариство імені Шевченка). У 1933 р. була створена нова правписна комісія на чолі із Андрієм Хвилею (Олінтером), що взялася до зміни правопису 1928 р., визнавши його націоналістичним. У подальшому норми українського правописання трансформувалися вбік наближення його до норм російської мови.

Нова українська література

Для багатьох мешканців України чия молодість припала на часи національно-визвольних змагань, українсько-більшовицьких та українсько-польської воєн, політика більшовиків справила враження не тимчасового вимушеного кроку, а довготривалої стратегії щодо розвитку національної культури.

1920-ті – час піднесення молодої української літератури. Її представники одночасно вірили у можливість побудови ідеального справедливого комуністичного суспільства, а також у те, що саме у цьому суспільстві свобода творчості та самовираження буде однією з найвищих цінностей.

У літературу приходять сотні юнаків та дівчат, яких єднає прагнення творити нову українську радянську літературу, шукати нові творчі форми та бути вільними у своєму пошуку.

У Харкові, – столиці УСРР у 1919 – 1934 рр., з’явилися різноманітні творчі літературні об’єднання: «Плуг» (Спілка селянських письменників України) (1922 р.), «Гарт» (Союз українських пролетарських письменників) (1923 р.), ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) (1926). Потужним літературні об’єднання існували й в інших українських містах, зокрема у Києві – «МАРС» («Майстерня революційного слова») (1924 р.), «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів») (1921 р.) та ін.

Валер’ян Підмогильний

«Невже вічна доля села — бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність?»

(Роман «Місто», 1928 р.)

1920-ті – час масштабної міграції з українського села до ще російськомовних міст України. Радянська планова економіка, яка поступово набирає оберти потребує усе нових і нових робочих рук. Труднощі, з якими стикаються міщани у першому поколінні, їхні сумніви і вагання, вдалі і невдалі спроби адаптуватися у новому середовищі, стають об’єктом для літературної творчості багатьох авторів. Найколоритніший образ тогочасного міста в українські літературі належить перу нашого земляка Валер’яна Підмогильного (1901 – 1937 рр.). Він, уродженець с. Писарівка на Павлоградщині, виходець з селянської родини також був одним із сотень тисяч тих, хто у першому поколінні відкриває місто – як нову реальність. Саме так «Місто» називається головний твір його життя, опублікований у 1928 р.

Літературна дискусія 1925 – 1928 рр.

1920-ті – час великих сподівань у тому числі й у галузі творчості. Серед молоді ширилася думка про те, що справжній митець не завжди повинен мати освіту, а його творчість може бути запрограмованим, технологічним процесом. Це викликало нерозуміння та гостру критику з боку вже знаних літераторів, яких творча молодь кепкуючи найменувала «олімпійцями» (тобто мешканцями «літературного олімпу»). Початок дискусії поклала стаття «Про критику і критиків у літературі» учасника літературної групи «Плуг» Григорія Яковенка (вихідця з селянської родини на Катеринославщині), який звинуватив конкурсне журі журналу «Червоний шлях» в «олімпійстві», перешкоджанні входженню молоді «від плуга та верстата» в літературу. Приводом до цього стало рішення редакції журналу відхилити художньо незріле оповідання.

Лише знищивши цих людей, придушивши якийсь натяк на відходження від генеральної лінії партії, владі СРСР вдалося втримати українське мистецьке середовище у вигідних їй межах.

30 квітня 1925 р. вийшла стаття-відповідь Миколи Хвильового «Про “сатану в бочці”, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”», в якій він критикував низькопробне, масове мистецтво (так звані «азіатські просвіти»). Натомість Хвильовий наполягав на тому, що перед справжніми українськими письменниками стоїть один вибір: «Треба негайно на настирливе запитання: «Европа чи просвіта», відповісти: – «Европа». Це тим більше потрібно, що в той час, коли вже чути побідні кроки азіатського ренесансу». Згодом дискусія про напрямки розвитку літератури як мистецтва розширилась до обговорення перспектив українізації.

У 1926 р. М. Хвильовий вдався до критики російських літературних організацій, наполягаючи на тому, що орієнтиром для українських письменників має стати широке поле світової культури («Геть від Москви!»). Хоча тези Хвильового не мали політичного забарвлення, вони викликали неабияке занепокоєння партійного керівництва. Тодішні лідери українських комуністів – Микола Скрипник, Володимир Затонський, Андрій Хвиля, Панас Любченко та ін.) взяли участь у полеміці, проте дискутували не про мистецтво, а про його політичне значення, послуговувались відверто брудними методами таврування своїх опонентів «буржуазними націоналістами», що в умовах радянської дійсності було надзвичайно важким обвинуваченням.

Дискусія завершилась у 1930 – 1933 рр., одночасно з цим комуністичний уряд розпочне політику репресування української інтелігенції, у тому числі й прихильників ідей М. Хвильового.

«Найважливішим з мистецтв є кіно …»

Саме так трактував кіно лідер більшовиків Володимир Ленін. Розуміючи, що саме цей доступний та легкий для сприйняття широкими масами вид мистецтва може прислужитися справі поширення комуністичної ідеології.1920-ті стали епохою піднесення українського кінематографу, часом формування його традиції.

Кінематограф розвивався на українських теренах ще задовго до 1920-х. Згадати б, наприклад, постать Данила Сахненка (1875 – 1930) уродженець дніпровської Мандриківки. У 1911 р. він заснував кіноательє «Родіна», реорганізоване у акціонерне товариство «Південноросійське синематографічне АТ Сахненко, Щетинін і Ко». Протягом 1911 – 1914 рр. наш земляк відзняв низку німих фільмів на історичну тематику («Запорозька Січ», «Мазепа»). У якості його наукового консультанта виступав інший славетний дніпрянин – Дмитро Яворницький. У СРСР кінематограф перестав бути приватною ініціативою. Держава поступово поширювала монопольне становище й у цій галузі.

У 1922 р. було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) – державна кінематографічна інституція, яка визначала розвиток кіно УСРР до початку 1930-х рр. ВУФКУ отримала у своє підпорядкування кіностудії в Одесі (1907), Ялті (1917 р.). У 1925 р. у Києві було засновано Київську кінофабрику (нині Національна кіностудія художніх фільмів імені О. Довженка). У якості сценаристів ВУФКУ працюють талановиті українські літератори – Юрій Яновський, Ісаак Бабель, Олександр Корнійчук, Майк Йогансен, Григорій Косинка (Стрілець). Вершиною українського кінематографу 1920-х – 1930-х стає творчість режисерів-новаторів – Олександра Довженка і Дзиґи Вертова (Давида Кауфмана).

«Життя таке коротке. Поспішайте творити добро»

Санкціонована владою хвиля критики практично знищила О. Довженка: «Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти».

Олександр Довженко (1894 – 1956) протягом свого життя змінив кілька фахів. Проте у кожному з них виявлялась його творча натура – у письменництві, кінематографі, живописі та навіть на дипломатичній службі. Саме його фільми увійшли до пантеону не лише українського, але й світового кінематографу. Фільм «Земля» у 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) за результатами опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм було названо серед 12 найкращих картин усіх часів і народів. Це сталося через 2 роки після смерті митця. У 1930-му ж році фільм знаходився у прокаті менше двох тижнів.

Український Донбас у кадрі

Дзиґа Вертов (Давид Кауфман) (1896 – 1954) – видатний режисер, шукач нових форм і методів у кінематографі. У 1930 р. з’являється один з перших звукових українських фільмів – «Симфонія Донбасу» («Ентузіазм»). З-посеред іншого режисеру вдалося зафільмувати масштаб присутності української культури та слова у цьому регіоні України.

«Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной»: опір і боротьба за українську культуру

Ставлення до українізації серед лідерів комуністичної партії було неоднозначним. Ще у 1923 р. Дмитро Лебідь – другий секретар Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У), наголошував на існуванні двох культур: «культура міста – це російська культура, а культура села – українська». Першу він вважав прогресивною, тією, що відповідає ленінській теорії комунізму. Українська ж трактувалася ним як відстала, дрібнобуржуазна, а тому ворожа радянській владі. Проте у 1923 р. така точка зору не отримала підтримки вищого керівництва СРСР з однієї простої причини: вони боялися таврувати українську культуру і тим самим ще більше налаштовувати проти себе населення УСРР, більшість з якого говорило саме українською мовою.

У 1926 р. Йосип Сталін, генеральний секретар ВКП (б), занепокоєний ходом літературної дискусії, пише до керівника КП(б)У Лазаря Кагановича із вимогою приділити увагу процесу українізації, яка може призвести до «відчуження української культури і української громадськості від культури і громадськості загальнорадянської». На рівні пересічних громадян українізація також не завжди сприймалась однозначно. Люди, які ще за часів Російської імперії, обрали російську мову і культуру, як універсальний спосіб здобуття освіти, побудови кар’єри, форми творчого вираження, дуже неохоче сприймали зміну ситуації.

У 1929 р. виходить друком п’єса українського драматурга і письменника Миколи Куліша (1892 – 1937). В основу твору покладено анекдотичну історію про те, як харківський службовець Мина Мазайло вирішив змінити своє прізвище на престижніше – російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень глобальної проблеми.

Одна з героїнь п’єси («тьотя Мотя»), яка уособлює зросійщену мешканку Харкова, висловлює свою позицію так: «Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

Цікаво, що цей сатиричний твір був вперше представлений українським глядачам зі сцени Дніпропетровського українського драматичного театру імені Т. Шевченка.

Трагедія українського ренесансу 1920-х рр.

Досягнувши тактичної мети (опанування Україною та перетворення її на невід’ємну частину радянської імперії), більшовицька влада на початку 1930-х рр. згортає політику українізації та розпочинає боротьбу з найяскравішими представниками українського культурного відродження. Невеликій частині вдалося поступитися своїми поглядами, адаптуватися до нових «правил гри» із владою. Натомість найбільш вільні та незалежні стали жертвами злочинної радянської машини.

Сандормох – «Голгофа» української культури

Сандормох – урочище на півночі Росії (територія сучасної Республіки Карелія Російської Федерації) – спеціальний полігон Наркомату внутрішніх справ СРСР, що використовувався для здійснення масових страт в’язнів радянських таборів.

27 жовтня – 4 листопада 1937 року в тут співробітниками радянської держбезпеки було убито 1111 (за іншими даними 1116) людей. Серед них – творець українського експериментального театру Лесь Курбас, письменники і поети Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Микола Куліш, Григорій Епік, історики Матвій Яворський, Володимир Чехівський та ін.

«Розстріляне відродження»

У 1958 р. польськомовний журнал «Культура», редакція якого розташовувалась у Парижі готував до видання збірку антологію української поезії 1920-х – 1930-х рр. Редактор журналу Єжи Гедройць, роздумуючи над можливою назвою книги, запропонував укладачу збірки Юрію Лавриненку назвати її «Розстріляне відродження». Нині це визначення позначає цілу епоху становлення української культурної традиції.

Цікаві факти:

1 / 8

Будинки письменників. Центром українського літературного життя України у той час була столиця УСРР – Харків. Будинок № 5 по вул. Червоних Письменників (нині вул. Культури, 9) у Харкові можна вважати епіцентром нової української літератури. Саме тут у 1920 – 1930-х рр. він був місцем проживання багатьох українських літераторів. За свою характерну форму, що нагадувало кириличну літеру «с», а також через своїх відомих мешканців мав назву «будинок Слово». Цікаво, що на тій же вулиці, у будинку № 12 майже 10 років (1951 – 1960) мешкав видатний український актор і режисер – Леонід Биков (1928 – 1979) («У бій йдуть лише «старі», «Ати-бати, йшли солдати», «Альошкіне кохання», «Приборкувачка тигрів» та ін.). У 1934 р. столиця УСРР переїжджає до Києва, в якому також був свій письменницький дім – так званий Будинок «Роліт» (скорочення від повної назви «Будинок кооперативу «Робітник літератури»), розташований за адресою вул. Богдана Хмельницького, 68. Про відомих мешканців цього будинку нагадують майже три десятки меморіальних дошок, а також 5 музейних кімнат відомих письменників та композиторів.

Дніпровці: pro і contra українізації. Катеринославська губернія, а з 1932 р. – Дніпропетровська область була малою батьківщиною для багатьох особистостей, що у 1920 – 1930-ті рр. відзначилися у культурному житті нашої країни. Серед них один із найталановитіших прозаїків української літератури – Валер’ян Підмогильний (1901 – 1937), уродженець с. Писарівка (нині Синельниківський район); Григорій Епік (1901 – 1937) – письменник, перекладач, e 1924 – 1926 рр. – головний редактор журналу «Червоний Шлях» – одного з провідних літературних часописів того часу - уродженець с. Кам’янка (нині Амур-Нижньодніпровський район м. Дніпро). На Катеринославщині народився Григорій Яковенко (1895 – 1940) – письменник, учасник літературної організації «Плуг». Саме його стаття «Про критиків і критику в літературі» (у журналі «Культура і побут» (1925, № 17)) спровокувала масштабну літературну дискусію, яка багато у чому визначала специфіку українського літературного життя у цей період. Уродженцем Придніпров’я був й Дмитро Лебідь (1883 – 1937) (с. Лоцманська Кам’янка, нині територія Соборного району м. Дніпро), другий секретар ЦК КП(б)У (1920 – 1924) – основоположник теорії боротьби двох культур («передової російської – культури революційного пролетаріату і відсталої української – культури дрібнобуржуазного селянства»).

Нова епоха – нова назва міста. 1920-ті – час коли наше місто вчергове змінило свою назву. Попередня – Катеринослав (існувала з короткою перервою від кінця XVIII ст.), що асоціювалася з іменем російської імператриці Катерини ІІ (1762 – 1796) не відповідала революційній епосі. У часі національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр. українська національна інтелігенція називала його Січеславом, що відбилося на сторінках книг, що видавалися у місті у той час. Проте офіційною назвою Січеслав так і не став. У 1926 р. місто отримало нову назву – Дніпро-Петровське. Назва поєднувала дві складові: згадку про річку та прізвище історичної постаті – Григорія Петровського (1878 – 1958) – російського революціонера, одного із авторів «Декрету про терор» (1918 р.), жертвами якої стали тисячі людей. «Дніпро-Петровське» – слово середнього роду – саме такий рід має українське слово «місто». Лише з початком 1930-х рр. російський варіант «Дніпропетровськ» остаточно витісняє питомо український варіант, про який тепер мало хто згадує.

«Кожному, хто має, додається ще. А в того, який не має нічого, відніметься й те незначне, що він має». Цими словами Ісус Христос намагався пояснити своїм учням важливість та відповідальність, яка лежить на плечах обдарованих людей. У народі ж кажуть: «Кому багато дано – з того багато й питають», або ж «Талановита людина – талановита в усьому». Останнє твердження можна застосувати до багатьох діячів українського культурного відродження. 1920-х, які відзначилися у багатьох галузях мистецтва одночасно. Одним із найяскравіших прикладів було життя і творчість уродженця Полтавщини – Івана Кавалерідзе (1887 – 1978). Скульптор, режисер театру й кіно, драматург, сценарист він – одна із найяскравіших персоналій українського відродження. Багато з його творів, що не відповідали канонам більшовицької ідеології були заборонені, або й знищені. Утім, його життя стало наочним підтвердженням тези: «Талановита людина – талановита в усьому».

«Три України», або українізація від Бугу до Кавказу. На думку українського історика Станіслава Кульчицького, говорячи про період 1920-х – початку 1930-х рр. варто говорити про існування «другої України» на Північному Кавказі, центром якої, був Кубанський округ. Це не дивно, адже ще у 1918 р. українці Кубані та Північного Кавказу намагалися приєднатися на правах автономії до Української народної республіки, а трохи згодом – до Української держави гетьмана Павла Скоропадського. Згідно даних Всесоюзного перепису 1926 р. на Кубані налічувалося 915 тис. українців, з яких 729 тис. (тобто 79,6%) послуговувались українською. Серед українського населення Північнокавказького краю політика українізації зустріла якнайширшу підтримку. Число українських учнів, які навчалися в національних школах, зросло з 12% в 1928/29 навчальному році до 80% в 1931/32 році. Політика українізації на Північному Кавказі була згорнута у 1932 р. 14 грудня була постанова ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області», в якій наголошувалось, що низькі темпи хлібозаготівель були пов’язані з «контрреволюційною роботою «куркулів», колишніх офіцерів, петлюрівців, прибічників Кубанської Ради». Подібними таврами наділяли практично усіх активістів культурного та мовного відродження цього краю.

Як в українському Придніпров’ї євреї, німці, болгари уживалися Політика коренізації передбачала залучення до державного будівництва не лише українців як етнічної більшості на території УСРР, але й створення умов для розвитку національно-культурного життя інших етнічних груп у районах їхнього компактного проживання. У 1924 р. на теренах УСРР з’являються три німецьких національних райони – Ландауський (Миколаївська округа Одеської губернії), Люксембурзький (Маріупольська округа Донецької губернії) та Хортицький (Запорізька округа Катеринославської губернії). У 1925 р. у Запорізькій окрузі з’являється Коларівський болгарський національний район У 1929 р. у Запорізькій окрузі заснований Новозлатопільський єврейський національний район. На теренах Дніпровського регіону у 1930 р. з’являється Ізлучистий (від 1931 р. – Сталіндорфський) єврейський національний район, з переважаючим єврейським населенням. У національних районах засновувались школи із національною мовою навчання – німецькою, їдиш, болгарською, польською та ін. Мовами діловодства дуже часто були українська та мова національної меншини. Мовами меншин друкувалися й періодичні видання – газети та журнали. Більшість національних районів будуть ліквідовані до 1939 р. та перетворені на звичайні райони, що у свою чергу входитимуть до областей. Фатальні наслідки для населення національних районів матиме Друга світова війна. Під час Голокосту нацистами та їхніми посібниками були вбиті більшість євреїв-мешканців колишніх єврейських національних районів. Жертвами радянських депортації стануть німці. Репресіям з боку радянської влади також була піддана значна частина українських болгар, яких обвинувачували у колаборації із нацистськими окупантами.

Українці за духом. Нова українська література, мовні канони, кіно й живопис, скульптура – усі ці складові української культури стали результатом творчої діяльності та пошуків людей, що мали різне етнічне походження, проте достатньо виразно відчували свою єдність із культурою своєї Батьківщини – України. Майк Йогансен (справжнє ім’я Михайло Йогансен) (1895 – 1937) – поет, прозаїк, перекладач, критик, лінгвіст, сценарист. Він стояв біля витоків одного із найпотужніших літературних об’єднань – Всеукраїнської асоціації пролетарських поетів (ВАПЛІТЕ). Мав шведсько-українське походження. Леонід Первомайський (справжнє ім’я Ілля Гуревич) (1908 – 1973) – український поет, письменник. Походив з їдишомовної єврейської родини з Костянтинограду (нині м. Красноград Харківської області). У 1920-ті однин вважається одним із найбільш талановитих молодих літераторів. З 1925 р. член Спілки селянських письменників «Плуг». працював у редакції дитячого журналу «Червоні квіти». Належав до літературного об’єднання «Молодняк».

Коли великі греки та римляни заговорили українською. Ми з вами знаємо авторів безсмертних творів класичної літератури – Шекспіра, Стендаля, Бомарше і Манна. Проте чи часто ми звертаємо увагу на прізвища перекладачів. Адже завдяки цим людям ми, досконало не володіючи мовами світу, можемо прочитати книги англійських, французьких, польських, німецьких авторів. 1920-ті – бум українського перекладацтва. Талановиті літератори, які до того ж володіли іноземними та класичними мовами (давньогрецькою, латиною) створюють неперевершені переклади найкращих зразків іноземної літератури. Так Микола Зеров (1890 – 1937) у 1920 р. видає «Антологію римської поезії» До неї увійшли переклади з шести поетів: Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія та Марціала. Виходець із селянської родини Валер’ян Підмогильний (1901 – 1937) дозволив українському читачу вперше прочитати рідною мовою класиків французької літератури – Анатоля Франса, Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Фредеріка Стендаля, Клода Гельвеція, Дені Дідро. Переклади Підмогильного досі вважаються неперевершеними й охоче перевидаються багатьма українськими видавництвами. У 1930 р. з’являється український переклад «Макбет» Вільяма Шекспіра. Його автором був талановитий поет Тодось Осьмачка (справжнє ім’я Феодосій Осьмачка) (1895 – 1962). 1920-ті – час сходження перекладацької зірки поета Максима Рильського (1895 – 1964). У 1927 р. він створює неперевершений переклад твору класичної польської літератури «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича. Для поета переклади стануть однією з можливістю творити, у ситуації, коли його власні твори будуть піддаватися жорсткій цензурі.

Гортай далі, там ще цікавіше

Інші теми розділу:

Українські землі у добу сивої давнини Трипільська культура Скіфська доба Ігри Асоціація з Європейським Союзом Електромобілі