Українська культура кінця ХІХ

Зміст

Для проходження тесту по темі
увійдіть зі своїм логіном

Розвиток української культури другої половини ХІХ ст. мав неоднозначний і суперечливий характер. Попри перешкоди, що їх створював царський уряд, а почасти, саме через них, культурні процеси в Україні цього періоду вже не відділяються від державотворчих.

Особливістю цього періоду є включеність України у світові політичні й культурні процеси. Побутує думка, що задля успішного розвитку національної культури необхідна повноцінна форма державності, а державність, як і культура – важливі ознаки присутності нації у світовій історії. Тому, і література, і театральне мистецтво цього періоду в повній мірі сприяли виходу української культури на світову арену завдяки таким видатним постатям, як Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко, Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський.

Причини культурного піднесення

Складність і суперечливість української культури цього періоду полягала у тому, що з одного боку політика держави сприяла її розвитку: реформи 1860–1870-х рр. (скасування кріпацтва, реформи освіти, судова, міська, земська реформи); індустріалізація; розвиток ринкових відносин, що вимагали більш високого рівня освіти і висококваліфікованих спеціалістів різних галузей знань. З іншого – всіляко перешкоджала: проводилася політика русифікації, полонізації, онімечування з боку Російської та Австро-Угорської імперій; заборона українського слова і українського письменства («Валуєвський циркуляр» 1863 та «Емський указ» 1876 р. в Російській імперії); переслідування діячів української культури.

Українська література, придушена владою Російської імперії, почала шукати підтримки в іншому місці. Літературний рух цього періоду сконцентрувався в Галичині, де у 1960-х рр. пожвавлюється національний рух. У 1873 р. поряд з іншими культурними та освітніми установами виникло Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Почали виходити різні літературні часописи («Діло», «Зоря», «Громада» тощо), де друкували свої твори письменники не лише Галицької України, але й Наддніпрянської.

Основні риси української літератури

Пануючим літературним стилем другої половини ХІХ ст. стає реалізм, який відрізнявся соціальною спрямованістю, етнографізмом, культом народу (ототожнювався з селянством). Перехід від романтизму (започаткував П. Куліш першим в українській літературі історичним романом «Чорна рада») до реалізму відбувся завдяки соціально-побутовим повістям Марка Вовчка.

Формуються своєрідні стилі: етнографічно-побутовий (Л. Глібов, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, С. Руданський), аналітично-психологічний (Марко Вовчок, Панас Мирний, А. Свідницький), соціально-філософський (І. Франко, М. Павлік, А. Грабовський).

На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та запозичення новітніх європейських зразків (модернізм). Першими письменниками, хто синтезував у своїх творах ці дві тенденції були М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина.

Діячі української літератури

Марко Вовчок (1833–1907) – псевдонім Марії Вілінської. Походила з української поміщицької родини, що виїхали в Орловську губернію Російської імперії, вчилася у Харкові. В Орлі познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Опанасом Марковичем, який перебував там на засланні за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. З виходом першої збірки «Народні оповідання», Марко Вовчок вважається засновницею нового напряму у літературі – реалізму. У своїх творах «Інститутка», «Козачка», «Ледащиця», «Викуп» та ін. виступала проти приниження людської гідності, безглуздя і лиха кріпаччини, зображала життя кріпаків та їх прагнення до волі.

Олександр Кониський (1836–1900) – поет і письменник, народився на Чернігівщині, один з ініціаторів заснування Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. В оповіданнях і повістях зачіпав питання національного і суспільного життя, беручи приклади з життя інтелігенції і простолюддя. Головні мотиви його творів «Грішники», «Непримиренна», «Спокуслива нива», «Навипередки» – гірка доля безземельних селян, безпомічність і неосвіченість, а також підтримка деяких представників інтелігенції народу. Цінним твором є його двотомний життєпис Тараса Шевченка.

Іван Нечуй-Левицький (1838–1918) – псевдонім Івана Левицького, письменника, творця української побутової повісті. Народився у родині священника у містечку Стебнів. У своїх повістях, змальовуючи народне горе і радість, сягнув самих глибин українського народного життя і дав повний образ національному та соціальному поневоленню народу. Він зупинився на описах зовнішньої краси життя, природи. Образ селянського і робітничого життя представлений у повістях «Гориславська ніч», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка». Про життя міщанства й інтелігенції йдеться в «Причепа», «Хмари».

Панас Мирний (1849–1920) – псевдонім Панаса Рудченка, повістяра. Головним змістом і головною темою його творів є соціальна неправда, конфлікт між панами-багатіями з одного боку, та кріпаками, що все життя і всі сили віддавали на чужу користь – із другого. Панаса Мирного захоплює світ людської душі, її почувань і переживань, його герої шукають правди і борються із насиллям, із кривдниками («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Лихі люди», «Голодна воля» тощо).

Іван Франко (1856–1916) – поет, прозаїк, драматург, талановитий філософ, літературознавець, фольклорист, відомий громадський діяч 1870-х–1890-х рр. у Галичині. Народився в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у родині коваля. Його внесок у скарбницю української літератури – близько 5 тисяч літературних і наукових праць. Його твори «Борислав сміється», «Бориславські оповідання» – про тяжке життя та боротьбу західноукраїнських робітників. Вірші «Каменярі», «Вічний революціонер», «Гімн» закликали поневолений народ до боротьби за кращу долю, якщо не для себе, то для нащадків. У поемі «Мойсей» висловив глибоку віру в непереможність, силу і світле майбутнє українського народу.

Ольга Кобилянська (1863–1942) – новелістка, яскраво показала життя і побут буковинського села. Відомі збірки «Покора», «До світа» та ін. Крім новел писала повісті: «Людина», «Царівна», «В неділю рано зілля копала», «Через кладку», «Земля» тощо, де показано психологічні переживання селян. Повість «В неділю рано зілля копала» письменниця побудувала на мотивах народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». У повісті «Земля» змальовує образи селян, які люблять свою землю, хочуть працювати на ній. З великою художньою силою розкриває приватновласницьку психологію дрібних власників-селян.

Михайло Коцюбинський (1864–1913) – письменник, прозаїк, народився у Вінниці. У своїх творах розвинув психологічну новелу і продовжував жанр соціальної повісті. Найвідоміший його твір «Fata morgana» зображає трагічні сторінки із життя села в роки революції 1905–1907 рр. Оповідання «Для загального добра» та ін. висвітлюють мужність борців за волю народу. Згодом з окремих оповідань випустив збірники («У грішний світ», «Поєдинок», «Дебют» тощо). Його називають «поетом краси природи та краси людської душі» через повість «Тіні забутих предків», яка була екранізована С. Параджановим і вийшла у 1974 р.

Леся Українка (1871–1913) – псевдонім Лариси Косач, народилася у Звягелі на Волині в родині письменників та інтелігентів. У ліричних поезіях торкалася тем краси природи, кохання, особистої трагедії. Громадська лірика пройнята пафосом свободи, була сповнена сили, боротьби, віри в кращу долю українського народу. Основне завдання своєї творчості Леся Українка вбачала в служінні справі визволення свого народу – «Без надії сподіваюсь», «Товаришів на спомин», її поема «Давня казка» утверджувала ідею служіння поета інтересам народу. Справжнім світовим шедевром української літератури визнано твір «Лісова пісня».

Василь Стефаник (1871–1936) – митець короткої психологічної новели. Його називали «співцем селянської недолі». Реалістично і з глибокою проникливістю зображав важке життя сільської бідноти Західної України, їх постійні злидні, бідування, нестатки. Він спиняється на поодиноких моментах людського життя й висвітлює їх із усією глибиною, розумінням і співчуттям. Найвідоміші його оповідання «Засідання», «Кленові листки», «Стратився» тощо. Особливо яскраві збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово» та ін.

Розквіт театрального мистецтва

До 1860-х рр. українських професійних театрів ні в Західній Україні, ні в Наддніпрянській не існувало. Діяли аматорські колективи. Кращі драматурги були також режисерами і керівниками театральних труп. Перший український професійний театр був заснований 1864 р. у Львові О. Бачинським під назвою «Руська бесіда». Перша вистава, яку зіграв театр, була «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка. 1881 р. актори театру Григорія Ашкаренка у Кременчуці, до якого входив Марко Кропивницький, вибороли право ставити вистави українською мовою.

У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді (нині Кропивницький) створено українську професійну групу – «Товариство українських акторів», до якої входили брати Тобілевичі (І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський), М. Заньковецька, Г. Затиркевич. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. У репертуарі мандрівного театру були вистави «Глитай», «Невільник», «Наталка Полтавка», «Дай серцеві волю, заведе у неволю», «Лихо не кожному лихо», «За двома зайцями», «Не так склалося, як гадалося». Гастролювали в Україні (Київ, Харків, Полтава, Кременчук) та за її межами (Білорусь, Грузія, Польща, Росія, Франція).

У 1888 р. з цієї трупи утворилися вже чотири театри:

М. Садовського, до складу входили Заньковецька, Затиркевич, Ротмірова, Максимович, Загорський, Позняченко, Василенко, Науменко, Глазуненко та ін.;
П. Саксаганського, де грали І. Карпенко-Карий, Ліницька, Виріна, Дзбановська, Суслова, Грицай та ін.;
М. Старицького з Боярською, Орлик, Маньком, Касяненком;
М. Кропивницького з молодими акторами. Поряд із українськими діяли і російські театри. У 1891 р. у Києві організовано перший стаціонарний театр М. Соловцова.

Через заборони і утиски перший український стаціонарний професійний театр було створено М. Садовським лише у 1907 р. у Києві, орендують приміщення Троїцького народного дому (рік до цього театр існував у Полтаві як мандрівний). Театр проіснував до 1919 р. Нині це приміщення Київського національного академічного театру оперети.

Діячі театрального мистецтва

Талановитим актором, драматургом і режисером був Іван Карпенко-Карий (1845–1907) – псевдонім Івана Тобілевича. У 38 років, після звільнення з державної служби, відкрив себе як драматург. Основні теми його творів – життя українського народу. Його п’єси «Бурлака», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Батькова казка» – становлять золотий фонд українського театрального мистецтва.

Микола Садовський (1856–1933) – псевдонім Миколи Тобілевича, актора, режисера. У 1881 р. на прохання свого товариша М. Кропивницького вступив до театральної групи Г. Ашкаренка у Кременчуці. Грав у трупі М. Кропивницького і М. Старицького. 1888 р. заснував власну трупу, яка за 10 років об’єдналася з групами І. Карпенка-Карого і П. Саксаганського. Був директором театру «Руська бесіда» у Львові. Творчий діапазон актора широкий: від драматичних ролей («Не судилося», «Бурлака», «Безталанна»), комедійних – «Ревізор», «Мартин Боруля», «Запорожець за Дунаєм», до героїчних («Богдан Хмельницький», «Сава Чалий» ін.).

Панас Саксаганський (1859–1940)– псевдонім Панаса Тобілевича, актора, режисера, драматурга. Розпочав акторську кар’єру з ролі Возного («Наталка Полтавка»). 1890 р. очолив власну трупу, яка проіснувала 8 років. Був директором Народного театру у Києві. Зіграв близько 100 ролей («Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Наймичка», «Хазяїн», «Запорожець за Дунаєм», «За двома зайцями» тощо). Перший на українській сцені став створювати партитури ролей і вистав, започаткував власну систему попередньої роботи над роллю.

Марія Заньковецька (1854–1934) – псевдонім Марії Адасовської, актриси. Дебютувала у ролі Наталки Полтавки під керівництвом М. Кропивницького. Створила низку непересічних образів, розкрила духовне багатство жінки з народу, стала всесвітньо визнаною. Керувала аматорськими гуртками у Ніжині й Кролевці. Світове ім’я їй принесли ролі у виставах «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Глитай», «Наймичка», «Безталанна», «Лимерівна».

Цікаві факти:

1 / 12

1. У ХІХ ст. в Російській імперії монументи зводили тільки заслуженим людям. На увічнення в камені чи бронзі могли претендувати хіба що монархи, рівноапостольні князі, які хрестили Русь, полководці або видатні митці. Тому, зведення на початку ХХ ст. у Полтаві пам’ятника творцеві нової української літератури, автору «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля Чарівника» Івану Котляревському, було безпрецедентним явищем. На цю подію у 1903 р. з’їхалися українські політичні і культурні діячі, чиновники й інтелігенція з усієї країни. Громадський діяч Євген Чикаленко згадував у своєму щоденнику, що якби потяг, який віз з Києва учасників цієї події, зійшов із колії, то українському національному відродженню прийшов би кінець, оскільки загинули б усі політичні, громадські діячі і цвіт тодішньої інтелігенції. Цікаво, що скульптор Леонід Позен і архітектор Олександр Ширшов виготовили пам’ятник безкоштовно, за що їхні імена навічно закарбували на дошці. Постамент виготовив Павло Певний із суцільної брили дніпровського граніту, який важко піддається обробці.

2. Як відомо, товариство українських акторів під керівництвом Марка Кропивницького 27 жовтня 1882 р. в Єлисаветграді на сцені Зимового театру розпочало сценічну діяльність з постановки «Наталки Полтавки». Ця дата занесена до календаря міжнародної організації ЮНЕСКО, що опікується історико-культурною спадщиною світу.

3. Тривалий час побутувала думка, що під псевдонімом Марко Вовчок друкувалися твори Марії спільно з її першим чоловіком Опанасом Марковичем, ніби сама вона самостійно не писала. Однак, на основі листів Марії та її автографів дослідники довели, що тільки вона була авторкою оповідань. Тарас Шевченко називав її «молодою силою», «кротким пророком» та «обличителем жестоких людей неситих». Повість-казка Марка Вовчка «Маруся» видавалась у Франції 20 разів, стала улюбленою дитячою книжкою і була відзначена премією французької академії та рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек.

4. Повість «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного в своїй першій редакції була значно коротшою і закінчена 1872 р. у співавторстві з його старшим братом Іваном, теж письменником (псевдонім Іван Білик). (фото 06_Myrnyy_Bilyk) Повість мала спочатку іншу назву – «Пропаща сила». В її основу лягли враження від подорожі Панаса з Гадяча до Полтави на початку 1870-х рр. і розповідь молодого поштаря про розбишаку Гнидку. Через дію «Валуєвського циркуляру» та «Емського указу», що забороняли друкувати твори українською мовою, повість вийшла друком лише 1903 р.

5. Іван Нечуй-Левицький був дуже організованою людиною і жив за чітко встановленим графіком. Всі справи протягом дня робив тільки у відповідний час, в гостях не пив навіть чаю, якщо це було не за розкладом. Лягав спати рівно о десятій вечора і з власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов. Мав також свої переконання щодо українського правопису – казав, що «писати треба так, як люди говорять!». Особливу «любов» він відчував до літер «і» та «й», а також до апострофу. Наприклад, слово «сім’я» він писав як «сімя», а в прикметниках у місцевому відмінку ігнорував закінчення, тож виходило у нього «на зелені траві», «у сиві шапці». Письменник вважав, що саме так говорить більшість населення України.

6. Леся Українка часто доглядала своїх молодших сестер та брата. Вона вміла зацікавити їх і іграми, і розповідями. Саме для них вона написала підручник з історії. У листах до сестри Ольги Леся пише, що підручник «Стародавня історія східних народів» готовий, але потребує редакторської роботи і друкування. Підручник було видано Оленою Пчілкою вже по смерті Лесі Українки у Катеринославі 1918 року.

7. Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» – так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905 р.) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…».

8. Імператор Олександр II, у захопленні від акторської майстерності Марка Кропивницького, під час гастролей театру в Петербурзі запропонував йому грати в Імператорському театрі, що давало б змогу актору жити безтурботно і заможно. Проте Марко Лукич рішуче відмовився: «Не потрібно мені ні срібла, ні золота, ні слави, ні пошанівок... Зрадити моєму народові, піти у найми тут “власть предержащим”, які мову нашу не визнають, хочуть знищити?! Ніколи! Краще буду працювати на користь милій моїй Україні на повну, Богом дану мені силу, а там вже нехай цінують все, що я залишив…».

9. Почасти побутує думка, що український професійний театр було створено завдяки Миколі Садовському. Восени 1881 р. актор Марко Кропивницький і офіцер російської армії Микола Тобілевич відпочивали після полювання в готельному номері в Кременчуці на Полтавщині. М. Кропивницький знає про хист військового до акторства і його бажання з дитинства займатися акторською діяльністю, тому переконує його зіграти в його трупі. Однак Микола відмовляється грати російські п’єси і російською мовою. Тоді М. Кропивницький умовляє тодішнього керівника трупи Григорія Ашкаренка написати листа до міністра внутрішніх справ з проханням про дозвіл грати на сцені театру українські вистави. Такий дозвіл був отриманий. Відтоді Микола Тобілевич подає у відставку і стає актором Миколою Садовським.

10. У сім’ї Тобілевичів було шестеро дітей. Четверо з них стали театральними діячами: старший Іван взяв псевдонім Карпенко-Карий – драматург, актор, режисер; Марія Садовська-Барілотті – оперна співачка і актриса, Михайло Садовський – актор, режисер і Панас Саксаганський – актор, режисер і драматург. Марія і Михайло взяли як псевдоніми собі мамине дівоче прізвище Садовська.

11. Микола Садовський, як і його брат Панас, любили полювання. У Миколи був сенбернар Норка, яка жила у приміщенні театру. «Норка відчиняла лапами двері і з’являлася там, де хотіла, – згадували актори. – На репетиції лежала на авансцені біля ніг Садовського. Під час вистав або спала у його вбиральні, або “дивилася”, що робиться на сцені. Ляже за якоюсь кулісою чи приставкою, висуне носа і так лежить протягом вистави. Особливо полюбляла опери. Микола Карпович, коли на когось із акторів сердився, то вигукував: “Норка буде грати! Вона краще заграє!”».

12. У Петербурзі під час гастролей Марія Заньковецька познайомилася з Антоном Чеховим. Письменник вперше побачив актрису в Москві у ролі Софії («Безталанна») і ще до знайомства з нею у листі до свого брата писав: «Заньковецька – страшна сила!». Після пожежі у родинному маєтку у Заньках Ніжинського повіту Чернігівської губернії, зберігся єдиний лист з переписки Марії і Антона Чехова. З нього відомо, що саме письменник допомагав актрисі у створенні костюму до ролі циганки Ази і що він мав намір купити маєток на Чернігівщині та створити для неї п’єсу, але так цього і не зробив.

Гортай далі, там ще цікавіше

Інші теми розділу:

Українські землі у добу сивої давнини Трипільська культура Скіфська доба Ігри Асоціація з Європейським Союзом Електромобілі