Річ Посполита – найбільша держава Європи ХVI – XVII ст.ст.
450 років тому – 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, що знаменувало появу на мапі Європи нової країни – Речі Посполитої – об’єднаної держави Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Ця подія знаменна й тим, що у межах однієї країни відбулося об’єднання українських земель: Галичини, Брацлавщини, Київщини, Поділля, Волині та Чернігівщини (на початку ХVII ст.)
Устрій та політичні традиції Речі Посполитої
Новостворена держава назва якою буквально означала – «Спільна справа» або ж «Республіка» була федерацією за своїм устроєм та виборною монархією за формою державного правління. Що ж це означало в реальності? Спробуємо пригадати?
- Політичний союз, кожен член якого зберігає свою самостійність;
- Єдина, цілісна держава, що поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень;
- Федерація –союзна держава, яка складається з кількох державних утворень (штатів, земель), що мають спільну територію, уряд, збройні сили, грошову та податкову систему. Водночас державні утворення зберігають самостійність у вирішенні окремих питань облаштування життя у межах окремих субєктів (штатів, земель та ін.)
Організація політичної влади у Речі Посполитій
Головою Речі Посполитої був король. Утім, на відміну від інших монархів Європи його влада не була спадковою. Після смерті попереднього володаря шляхта (дворянство) Речі Посполитої обирала нового короля. Таким чином, держава являла собі унікальний випадок виборної монархії.
Загальнодержавним парламентом був – Вальний сейм, що складався з 2-х палат – Сенату (до нього входили король, вищі посадові особи держави, ієрархи церкви (єпископи) та Посольської ізби, що складалася з 170 депутатів від усіх земель Речі Посполитої.
Саме Посольська ізба ухвалювала закони, встановлювала податки, визначала напрями зовнішньої політики, санкціонувала скликання ополчення та ін. Сенат мав право брати участь у обговоренні, проте не мав права голосу при прийнятті рішення.
На місцевому рівні рішення приймали шляхетські сеймики (збори місцевого дворянства), а центральну (королівську) владу представляли – воєводи, каштеляни, старости.
«Магдебурзьке право»
Саме у межах Речі Посполитої на українських землях поширилась практика міського самоврядування, деякі елементи якого можна побачити й у сучасній системі організації місцевої влади.
Окремі міста отримували від короля право на самостійне управління життям міста (так зване Магдебурзьке право). Першим містом на українських землях, що отримало подібну грамоту було місто Сянок (нині Республіка Польща).
Містом керувала Рада міста (магістрат), до якої мешканці міста обирали своїх представників. Місто самостійно збирало податки зі своїх міщан, здійснювало судочинство, організовувало співжиття мешканців. Сьогодні нагадуванням про ті часи є будівлі ратушей – будівель, в яких засідав магістрат.
Гадяцька угода, або як Річ Посполита (не) стала «державою трьох народів»
16 вересня 1658 р. гетьман Іван Виговський – провідник українського козацтва та уряд короля Яна ІІ Казимира підписали угоди, що увійшла в історію як Гадяцький договір (за місцем підписання – м. Гадяч (нині Полтавська область)).
Угода передбачала припинення війни козаків із Річчю Посполитою та кардинальні зміни у державному устрої Речі Посполитої: до двох її суб’єктів (Королівства Польського і Великого князівства Литовського) додався третій – Велике князівство Руське. Саме таку назву отримали землі, що знаходились під козацьким управлінням – Київщина, Чернігівщина, Брацлавщина.
- Також Угода передбачала:
автономію Великого князівства Руського; - православний митрополит та 4 православні єпископи вводилися до Сенату;
- створення 60-тисячного козацького Реєстру (козаки, які перебували на державному утриманні);
- зрівняння у правах православних та католицьких міщан.
Згідно Гадяцької угоди провідний навчальний заклад українських земель – Києво-Могилянський Колегіум – мав бути перетворений на Академію із статусом вищого навчального закладу. На жаль, внутрішньокозацькі чвари та розбрат, егоїзм призвели до громадянської війни в Гетьманщині (Руїна) та не дозволили уповні реалізувати державний проект Великого князівства Руського.
Європейські правові традиції
Річ Посполита була не просто державним утворенням, але й несла властиву тільки їй європейську правову традицію, яку успадковували вихідці цієї держави. 8 січня 1654 р. у Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький Київської області) мала відбутися урочиста подія, що знаменувала б укладення українсько (козацько) – московського союзу. Його ініціатором був козацький гетьман Богдан Хмельницький (1648 – 1657), який потребував союзника у боротьбі за незалежність козацької держави.
Одразу після Різдва до Переяслава прибули представники Московського царя Олексія Михайловича, які були уповноважені підписати угоду із козацтвом. Невід’ємним елементом тогочасної «договірної процедури» була присяга на вірність угоді та іншій стороні договору. Однак, московський посол – князь Василь Бутурлін відмовився, підкресливши, що це суперечить традиціям відносин між московський самодержцем та його підданими. Для козацтва, вихованого у традиціях шляхетської демократії (король давав присягу дотримуватись шляхетських прав, як і шляхта клялася у вірності королю) це було неприйнятним та поставило під загрозу укладення міждержавної угоди.
Не дивлячись, що згодом союз був укладений (так звані «Березневі статті», або «Статті Богдана Хмельницького») події Переяславської ради засвідчили кардинальну різницю у європейській правовій традиції Речі Посполитої та азіатських звичаях, характерних для Московського царства.
Співпраця крізь роки
Історичні традиції добросусідства, що сягають своїм корінням часів Речі Посполитої, живі й нині. Польща, Литва, Україна – як країни, що складали осердя колись найбільшої країни Європи, залишаються стратегічними партнерами.
25 червня 2019 р. Парламентська Асамблея Рада Європи (ПАРЄ) ухвалила рішення про відновлення прав делегації Російської Федерації. Це відбулося попри те, що Росія як країна-агресор продовжує окупацію території України (Крим), військові дії на Донбасі, не виконує рішення Європейського суду з прав людини та ін.
Саме Польща і Литва демонструючи солідарність із позицією нашої держави, виступили із рішучим протестом проти подібної політики «задобрювання» країни-світового агресора.