Відбудова господарства, зруйнованого за роки Першої світової та громадянської воєн, поставила перед більшовиками питання про подальший розвиток країни. Було зрозуміло, що країна потребує модернізації, яка вивела б її з економічної відсталості. Питання полягало в тому, як це здійснити.

Початок політики індустріалізації

Започаткування проведення політики індустріалізації почалося здійсненням плану ГОЕЛРО (1920 р.) – плану електрифікації країни. У грудні 1925 р. відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Остаточно цю політику було схвалено після затвердження директив першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33 рр.

У квітні 1926 р. проблему фінансування, було вирішено, що єдино можливим джерелом для її проведення могла стати реорганізація сільського господарства – колективізація. Водночас актуалізувалося питання капітального будівництва. Гроші на спорудження новобудов брали із аграрного сектору.

У 1927–1928 рр. виникли «ножиці цін» між промисловими товарами і сільськогосподарськими продуктами, штучно встановленими державою для викачування ресурсів із села. З перших років індустріалізації ціни на товари народного споживання поповзли вгору. Реальна заробітна плата почала скорочуватися. Взимку 12928-29 рр. у містах України було запроваджено нормовану (карткову) систему продажу хліба за фіксованими цінами. Невдовзі її поширили на основні види продовольчих і промислових товарів. Запровадження такої системи не давало змоги робітникам та службовцям витрачати гроші на придбання товарів народного споживання понад гарантований мінімум.

Форсована індустріалізація.Перші п’ятирічки

З 1928 р. Сталін почав проводити політику надзвичайних заходів щодо селянства та прискорення темпів індустріалізації. Із двох пропонованих варіантів – мінімального, який передбачав 18% зростання темпів економічного розвитку на рік, та оптимального, що передбачав 20-22% зростання, було схвалено останній. Згодом коригували в напрямку різкого підвищення показників розвитку галузей важкої промисловості (Корегований план передбачав зростання вже на 37% щорічно).

У 1928 р. розпочалось виконання першого п’ятирічного плану. Капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди України зростати рік у рік, збільшившись із 438 млн крб. у 1928 р. до 1 млрд. крб. у 1931 році.

В Україні п’ятирічний план передбачав вкладення у важку індустрію переважної частки асигнованих коштів – 87,5%, а в легку і харчову промисловість – 12,5%. Однак цей показник був перевиконаний: капітальні вкладення у важку промисловість сягнули 90,5%, а в легку й харчову – 9,5%. На першому місці перебувала металургія, потім – машинобудування, електроенергетика та паливна промисловість.

Перша п’ятирічка виконувалась у складних економічних і політичних умовах. Завищення планових показників розвитку економіки спричинило диспропорції та привело до зриву виконання завдань. Проте офіційна пропаганда, услід за Сталіним, оголосила дострокове виконання завдань першої п’ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Реальні темпи зростання становили близько 16%. Але і вони були феноменальними для розвитку економіки. Утім, заплановані показники першої п`ятирічки з випуску деяких груп товарів були досягнуті лише в середині 1950-х років.

У другій п’ятирічці (1933–1937 рр.) були запроектовані помірні середньорічні темпи зростання промислової продукції – 13-14%, що ліквідувало гостроту народногосподарських диспропорцій. У другій п’ятирічці, як і в першій, 9/10 капіталовкладень спрямовувалося у важку промисловість. У цей час була подолана інфляція та досягнута стабілізація цін. Загальний рівень цін істотно підвищився.

Проте для українського села наслідки п'ятирічок виявилися катастрофічними. Подібно до «шкідників» у промисловості, злісними ворогами колективізації проголосили куркулів, яких потрібно було «знищити як клас» – малося на увазі фізичне знищення.

Розвиток промисловості. Будівництво ДніпроГЕС

Серед промислових об’єктів перших п’ятирічок у СРСР виділялися 35 новобудов, на кожну з яких було витрачено до 1936 р. понад 100 млн крб. З них в Україні розміщувалися 12 об’єктів – 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств, тобто третина від загальносоюзних об’єктів. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і Харківський тракторний завод (ХТЗ). Гігантами серед реконструйованих підприємств були Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійні заводи: у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Комунарську (Алчевську).

У республіці була відбудована кольорова металургія. У 1938 р. до складу цієї галузі входило 14 підприємств. Безсумнівним лідером тут був Дніпровський алюмінієвий комбінат. Також було заново створена хімічна промисловість, зокрема побудовано один із найбільших у світі содонних заводів – Донсоду (в Лисичанську). У роки довоєнних п’ятирічок Рубіжанський комбінат із виробництва анілінових барвників став одним із найбільших у Європі. Загалом за роки другої п’ятирічки СРСР вийшов на друге місце у виробництві продукції чорної металургії (після США).

Символом радянської індустріалізації став Дніпрогес, закладений навесні 1927 р. Турбогенератори, що на той час були найвищим виробничим досягненням у світовій енергетиці, поставляли американська фірма «Дженерал електрик». Перший електрогенератор постав до ладу у жовтні 1932 р., а в роки другої п’ятирічки було введено чотири агрегати другої черги, після чого ГЕС вийшов на проектну потужність. Завдяки посиленому будівництву електростанцій СРСР на кінець другої п’ятирічки перемістився з 11 місця в світі на 2.

Внаслідок підйому води після спорудження греблі було затоплено понад 50 населених пунктів. А відомі ще з часів Геродота Дніпровські пороги до 1932 р. були повність затоплені водами Дніпровського водосховища.

Кампанія з «соціалістичного змагання»

Поряд з індустріалізацією у країні розгорнулася кампанія з «соціалістичного змагання». Ініціатива в цьому процесі належить донецьким шахтарям. 9 травня 1929 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів». У ній зазначалося, що змагання – це не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво ним – на партію.

Справжній рекорд було здійснено на кадіївській шахті «Центральне-Ірміно» (Луганська обл.). У ніч на 31 серпня 1935 р. молодий робітник Олексій Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійником й кріпильником. Це дало йому можливість вирубати за зміну 102 т вугілля – в 14,5 рази більше за норму.

Керований партійними, профспілковими та комсомольськими організаціями підприємств «стаханівський рух» швидко поширювався по всій країні. Ефективність стахановського руху спочатку була високою. Середньомісячний видобуток вугілля на одного працівника на Донбасі зріс з 16,2 т у 1934 р. до 20,8 т. у 1936 р.

Рекорди стахановців стали підставою для істотного підвищення в 1936 р. норм виробітку і планових завдань. Це призводило до перенапруження виробничого процесу і неминучих зривів, що їх розглядали як саботаж або шкідництво. Звинувачені потрапляли до рук чекістів.

Колективізація сільського господарства та розкуркулення селян

Одним із джерел індустріалізації стала колективізація – створення великих колективних господарств (колгоспів) на основі селянських дворів, – яка мала забезпечити контроль з боку ВКП (б) над селянством і придушити будь-які спроби селянських виступів. Колективізація розпочалася за рішенням XV з’їзду партії більшовиків (1927 р.) і стала важливою складовою формування тоталітарної системи.

Здійснення індустріалізації загострило становище в аграрному секторі. Восени 1928 р. розпочалися перебої з постачанням хліба. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялося продавати державі хліб за нижчими цінами. Порушуючи рішення XV з’їзду ВКП (б) про збалансований розвиток галузей економіки, політбюро ЦК ВКП (б) у січні 1928 р. винесло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків і необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Було розроблено директивний план, за яким зернові райони за строками завершення колективізації було поділено на три категорії:

• до першої категорії віднесено зернові райони Північного Кавказу й Поволжя. Тут колективізація мала завершитися весною 1932 р.;
• до другої категорії — Україну та Білорусь (весна 1933 р.);
• до третьої — всі інші та незернові райони (весна 1935 р.). Селян-одноосібників обкладали величезними податками. Передбачалося перетворити всіх трудівників села на державних робітників, а земельну власність – на державну.

Головним методом проведення колективізації (колгоспного будівництва на селі) став терор проти селянства. Головне вістря "класової боротьби" було спрямоване проти "куркулів" (заможніх селян), яких передбачалося "знищити, як буржуазний клас"

З осені 1929 р. радянська влада розпочала активний наступ проти "куркульських" господарств – спочатку методом адміністративного тиску (встановленням підвищеного зерноподатку, забороною оренди землі та вступу до колгоспів). У грудні 1929 р. радянська влада перейшла до політики відкритого терору. Було встановлено категорії "класових ворогів на селі" – «активні вороги радянської влади» та «активні саботажники колгоспного будівництва». Поступово політика "розкуркулення" перетворилася на засіб боротьби проти всіх селянських господарств, які чинили опір колективізації.

Наслідки колективізації

У 1930 р. було виселено 115 231 «куркульських» сімей, а 1931 р. 265 795 сімей. За два роки, відповідно, було виселено на Північ, до Сибіру і Казахстану 381 тис. сімей. У 1935 р. набрав чинності закон про охорону соціалістичної власності на селі‚ прозваний у народі законом "про 5 колосків". Згідно з ним найменша крадіжка каралася розстрілом або 10 роками таборів. Амністію було заборонено. Тільки за 5 місяців дії закону було розстріляно 2 тис. осіб, а 55 тис. ув’язнено в таборах.

Колективізація призвела до повної дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Збір зернових упав до рівня 1921 р. Поголів’я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі, свиней — у 2,2 рази (поголів’я не змогли відновити протягом наступних 30 років). Порушився баланс у розвитку сільського господарства і промисловості, що призвело до хронічного відставання аграрного сектора. Було фізично знищено найбільш кваліфіковану частину сільськогосподарських працівників. Голодомор 1932-1933 рр. у зернових районах тільки в Україні, за різними оцінками, забрав життя від 3 до понад 7 млн осіб, у Казахстані – 2 млн.

Ціна радянської модернізації

Підсумки індустріалізації в оцінці сучасних істориків залишаються неоднозначними. З одного боку, в економіці СРСР було створено нові галузі: літакобудування, автомобілебудування, хімічна промисловість, сільськогосподарське машинобудування, енергетична промисловість та ін., а за обсягами промислового виробництва радянська держава вийшла на друге місце у світі. Із країни, що ввозила машини, СРСР перетворився на країну, що почала самостійно забезпечувати себе машинами і обладнанням.

Що стосується України, то вона випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості низку західноєвропейських країн. УРСР посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу й машин випередила Францію та Італію.

Однак промисловість здебільшого розвивалася у Донецько-Придніпровському районі, що викликало територіальні диспропорції у розвитку окремих регіонів України. Донбас став «всесоюзною кочегаркою». Зумовлений високими темпами капітального будівництва прогрес у промисловості майже не позначився на матеріальному добробуті населення

Було підірвано сільськогосподарське виробництво, скоротилося виробництво в легкій і переробній галузях промисловості вкупі з різким зниженням якості товарів, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, посилилася централізація в управлінні економікою, утвердилися командно-адміністративні методи управління. Найнегативніший аспект індустріалізації — її проведення не було спрямоване на піднесення життєвого рівня населення. «Надіндустріалізація» призвела до падіння продуктивності праці, зменшення кількості споживчих товарів, посилення грошової емісії (червінець перестав бути конвертованим), інфляції, погіршення матеріального становища народу і як наслідок — запровадження карткової системи і падіння життєвого рівня населення.