Український опір радянській системі другої половини ХХ ст. характеризувався виникненням опозиційного руху. Дедалі більша кількість людей, яких пізніше назвали дисидентами, відкрито висловлювалася проти існуючого тоталітарного режиму. «Розвінчання культу Сталіна», викриття страхітливих злочинів за його доби викликали розчарування, недовіру та скептицизм щодо інших сторін радянської системи.

Причини виникнення руху

В Україні дисидентський рух виник як протест проти бездержавності, утисків національно-культурного життя, посилення русифікації.

Політика десталінізації, поразка УПА, панування комуністичної партійної монополії в усіх сферах життя, цензура, судове свавілля, порушення прав людини, постійні утиски і репресії проти інтелігенції посилювали невдоволення владою.

Підштовхували до опозиційних рухів і антикомуністичні виступи у Східній Європі (Польща, Угорщина).

Течії дисидентського руху

Дисидентський рух мав 4 напрями, але поділ цей досить умовний: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Самостійницький напрям був найрадикальнішим і найполітизованішим, тому найбільш переслідуваним. Його представники: правник Л. Лук’яненко, історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець В. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус та ін. виступали за незалежність України, яку планували здобути мирним, ненасильницьким шляхом. Представників національно-культурницького напряму називають шістдесятниками. Критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З. Франко та ін. виступали за духовне і культурне відродження, зокрема національної самобутності, історії, традицій, мови; протестували проти русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції.

На захист прав людини, за дотримання конституції і радянських законів виступали представники правозахисного напряму: генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін. Релігійний напрям обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів тощо. Представники: священики В. Романюк, Й. Тереля, пастор Г. Вінс та ін.

Форми боротьби

Протистояння офіційній владі відбувалося мирним, ненасильницьким шляхом. Опозиційний рух характеризувався виголошуванням меморандумів, інформаційних бюлетенів, звернень до населення, листів; проведенням маніфестацій, громадських акцій; демонстрацією протестів, здебільшого у формі бойкотів і голодування. Діяли чітко визначені організаційні формування: гуртки, спілки, об’єднання, громадські комітети. Важливою формою не лише літературного, але й політичного протесту став самвидав. Спочатку це були анонімні або псевдоанонімні статті, а з другої половини 1960-х починають переважати відкриті виступи, статті та листи протесту проти репресій. Важливим кроком у боротьбі проти радянської системи стало утворення Української гельсінської групи (УГГ) 9 листопада 1976 р. Вона була першою легальною правозахисною організацією в УРСР, яка розпочала ненасильницький, правовий, легальний шлях у здобутті Україною незалежності, становленні демократії, поваги до прав людини. Сила і моральна перевага українських правозахисників над тоталітарним режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували позицію і вимоги, апелюючи до радянських законів і міжнародних правових документів. За це більшість з них були арештовані і понесли покарання.

Форми переслідувань та покарань

Радянська влада застосовувала проти дисидентів різні форми переслідувань та покарань, зокрема:

1.  залякування (спеціальні «бесіди» в КДБ, організація кампаній у пресі); 
2. адміністративні санкції (догани, заборона працювати за фахом, звільнення з роботи); 
3. позбавлення радянського громадянства, заборона повернення з ув’язнень в Україну; 
4. примусове «лікування» у психіатричних клініках;
5. арешти й ув’язнення за сфальсифікованими кримінальними справами (хуліганство, зґвалтування, дармоїдство, незаконне зберігання вогнепальної зброї, ухиляння від служби в радянській армії, антирадянська пропаганда).

Постаті

Алла Горська (1929–1970) – художниця, дисидентка. Працювала у стилі монументального живопису, створювала вітражі, мозаїки, писала картини, втілювала традиції школи бойчукістів, представників якої знищила радянська влада. Відкрито говорила про злочини сталінізму, викривала незаконні арешти дисидентів, розповсюджувала самвидав, листувалася із в’язнями концтаборів, допомагала їхнім родинам. Відмовилася співпрацювати із КДБ. Її загибель і досі залишається загадкою, а винні не покарані.

Петро Григоренко (1907–1987) – радянський генерал, доктор військових наук, дисидент. Один із ініціаторів створення УГГ. Переконаний комуніст, служив на командних посадах, фронтовик, був двічі поранений, викладав у Військовій академії ім. М. Фрунзе (1945–1961 рр.). Критично переглянувши політичну систему в СРСР, прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму, після чого став одним із найактивніших борців за права людини і національне визволення. Відстоював право кримських татар на повернення на батьківщину, став на захист євреїв, вірмен, німців Поволжя, месхів, чеченців. У 1964 р. за правозахисну діяльність П. Григоренка ув’язнили у психіатричній лікарні, позбавили усіх звань і нагород.

Опанас Заливаха (1925–2007) – живописець, дисидент. Першим в українському образотворчому мистецтві підняв тему Голодомору. У 1966 р. засуджений на 5 років за «антирадянську агітацію і пропаганду». У таборі О. Заливасі було заборонено малювати фарбами, тому він користувався кульковою ручкою і кольоровими олівцями. Частина робіт за їхній український символізм вилучена і знищена радянськими каральними органами.

Левко Лук’яненко (1927–2018) – політик, громадський діяч, дисидент, політв’язень. У 1958 р. став співзасновником таємної, опозиційної до режиму Української робітничо-селянської спілки на Львівщині, яка висувала вимоги відокремлення України від СРСР шляхом референдуму, за що і був засуджений у 1961 р. до розстрілу. Покарання замінили 15 роками ув’язнення. По закінченню терміну, вийшов на волю і вступив до УГГ. Знову арешт і новий вирок – 10 років таборів і 5 років заслання. У таборах продовжував боротьбу з комуністичним режимом, один із творців незалежності України. Співавтор найважливіших державних документів «Декларації про державний суверенітет України» і «Акта проголошення незалежності України».

Мирослав Маринович (1949 р.н.) – інженер, правозахисник, релігієзнавець, дисидент. У 1977 р. заарештований і звинувачений за участь в УГГ, отримав 7 років ув’язнення та 5 років заслання. У 1987 р. повернувся в Україну. У 1997 р. заснував Інститут релігії та суспільства Львівської богословської академії (з 2002 р. – Українського католицького університету). Сьогодні один із найавторитетніших релігієзнавців України, віце-ректор Українського католицького університету.

Микола Руденко (1920–1994) – письменник, філософ, фронтовик, дисидент, політв’язень. Будучи членом компартії писав відверті листи до ЦК КПУ про вади і прорахунки в керівництві суспільно-політичним життям України, друкував свої твори у самвидаві. З 1974 р. радянська влада розпочала утиски проти М. Руденка, його було виключено з Компартії та Спілки письменників, піддано психіатричній експертизі. Став першим очільником Української гельсінської групи. За це і за відверті опозиційні погляди був заарештований у 1977 р. та засуджений до 7 років таборів і 5 років заслання.

Іван Світличний (1929–1992) – критик, літературознавець, поет, перекладач, дисидент. На початку 1960-х активно брав участь у національно-демократичному русі, співзасновник першого осередку шістдесятників у Києві – клубу «Сучасник», налагодив стосунки з українською діаспорою, перебував біля витоків самвидаву. У своїх творах звертав увагу на злочини радянського режиму, передовсім на Голодомор, який йому довелося пережити, та репресії. Двічі був заарештований, у 1972 р. звинувачений у «антирадянській агітації і пропаганді» та зв’язках з іноземними націоналістичними організаціями, вирок – 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. У таборах був одним із лідерів руху опору в’язнів, брав участь у акціях протесту, одне з голодувань тривало 56 днів.

Василь Стус (1938–1985) – поет, політв’язень. Із 47 років життя 14 провів під арештом і в ув’язненні. Талановитий поет, публіцист, перекладач і літературознавець, який говорив і писав завжди відверто, за що поплатився життям. Виступав проти арештів української інтелігенції. У 1972 р. заарештований і звинувачений в антирадянській агітації та пропаганді. Вирок – 5 років позбавлення волі і 3 роки заслань. Щойно вийшов на свободу, його знову заарештовано і засуджено до 10 років примусових робіт і 5 років заслання. В ув’язненні В. Стуса позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи і рукописи, знущалися фізично і психічно. У 1985 р. В. Стус загинув у карцері під час голодування.

Олекса Тихий (1927–1984) – філософ, філолог, правозахисник, політв’язень. Виступав на захист української мови та культури на Донеччині, критикував політику влади з русифікації краю, один із співзасновників УГГ. У 1977 р. за правозахисну діяльність засуджений до 10 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у Мордовії. Проти нелюдських умов утримання політв’язнів оголошував протести, найдовше голодування тривало 52 дні. Помер у тюремній лікарні в Пермі.

В’ячеслав Чорновіл (1937–1999) – журналіст, правозахисник, політик. Був засуджений до 6 років ув’язнення у колонії суворого режиму за книгу «Лихо з розуму», що розповідала світу про репресії радянського режиму. Член УГГ з 1979 р., лідер національно-демократичого руху «Народний Рух України за перебудову», який зрештою привів до здобуття Україною незалежності. Загинув у 1999 р. в автомобільній катастрофі за нез’ясованих обставин.

Значення і результати

Результатами діяльності дисидентського руху в Україні стали: 1) консолідація опозиційного руху; 2) згуртування українців не лише в Україні, але й за її межами навколо національної ідеї; 3) учасники Української гельсінської групи репрезентували потужний світовий рух за права людини; 4) продовження національно-визвольної боротьби українського народу, яка після поразки УПА трансформувалася із збройної в ідейну; 5) міжнародне визнання та підтримка України з боку інших держав. Популяризація у світі України, як держави, що не скорилася радянській тоталітарній системі; 6) виникнення правозахисних організацій в Україні та національно-демократичних партій. Головним результатом діяльності дисидентського руху стало здобуття Україною незалежності 24 серпня 1991 р.