Літературна Дніпропетровщина
Січеславський край – регіон із багатою на цікаві події та особистостей історією, що сягає глибини століть. Однією зі славетних її сторінок є внесок вихідців нашого краю у становлення та розвиток української та європейської літератур. Багато з Вас знає твори видатних письменників радянської доби – Олеся Гончара, Павла Загребельного, Валер’яна Підмогильного, які є визнаними класиками національної літератури. Натомість, ми хотіли звернути Вашу увагу на трьох наших земляків-літераторів, на чию долю попри їхній талант, випало чимало життєвих випробувань, цензурні обмеження та, навіть тимчасове забуття
«Світ ловив його та не піймав»
Цитату Григорія Сковороди можна сміливо використати описуючи життя письменника, поета та фольклориста Івана Манжури (1851 – 1893).
Подібно до мандрівного філософа Іван Манжура народився на Слобожанщині у Харкові. Після смерті матері він разом із батьком розпочинають скитання теренами Харківщини. Очевидно, що мандрівний спосіб життя не дозволяв малому Івану здобувати регулярну освіту. Тож, ним стала опікуватись його тітка Марія Потебня – дружина видатного українського філолога та просвітника – Олександра Потебні. Дякуючи її старанням хлопчик у 1865 р. вступив до Харківської гімназії. Утім, через «непокору» невдовзі Івана було відраховано з навчального закладу.
Подібний результат мало й його навчання у Харківському ветеринарному інституті. Після 2-х років студій у 1872 р. Іван Манжура полишає навчання та розпочинає мандри теренами Харківської та Катеринославської губернії. Лише у 1884 р. він обирає постійним місцем проживання Катеринослав (нині Дніпро) – місто, де відбудеться літературний дебют та з яким будуть пов’язані останні роки життя поета та фольклориста.
Чому Катеринослав, а не Харків?
Великий вплив на творчість Івана Манжури мала зустріч та знайомство із катеринославським поміщиком, вихідцем з козацької родини Іваном Григоровичем Василенком (1854 – 1892). Останній негласно виступав меценатом літературної діяльності Івана Манжури, надавав йому матеріальну допомогу та моральну підтримку, а двері його будинок у с. Новогригорівка (нині с. Рубанівське Васильківського р-ну Дніпропетровської області) були завжди відчинені для Манжури.
Творчий доробок Івана Манжури
У 1885 – 1886 р. І. Манжура створив першу поему «Трьомсин-богатир», присвячену героїчному та романтизованому минулому українського козацтва, зокрема над Дніпровими порогами. У 1889 р. поет підготував поетичну збірку «Степові дума та співи». Проте найбільші здобутки Івана Манжури пов’язані із збиранням та зберіганням української фольклорної спадщини.
За підрахунками дослідників Манжурі вдалося зібрати понад 900 народних пісень, які були опубліковані у збірці видатних українських вчених-істориків Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова («Исторические песни малорусского народа», 1875 р.).
З 1887 р. Іван Манжура – дійсний член Харківського історико-філологічного товариства. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. дійсними членами Товариства були видатні українські вчені – Дмитро Багалій, Дмитро Яворницький, Микола Сумцов, Яків Новицький та ін.
Є відомості про те, що результати фольклорних досліджень Іван Манжура узагальнив у збірці «Над Дніпром», проте її друк було заборонений російською цензурою.
Іван Манжура на мапі нашої області
Іван Манжура був похований на Севастопольському цвинтарі Катеринослава, який на разі не існує, тож ідентифікувати точне місце могили поета неможливо. У 1970 р. на території Парку, розбитого на теренах колишнього цвинтаря, з’явився пам’ятник Івана Манжури. Ще один меморіал розташований на центральному проспекті Дніпра – на місці, де містилася одна з книгарень міста, до якої вчащав Манжура. На мапі обласного центру є й вулиця, названа на честь Івана Манжури. Ще за радянських часів у школі № 10 Дніпра з’явилась кімната-музей Івана Манжури. У с. Рубанівське Васильківського р-ну є хата-музей на честь поета, де від 2006 р. щороку відбувається свято-фестиваль на честь видатного сина українського народу.
Неподалік від Центрального залізничного вокзалу Дніпра є невелика вулиця, названа на честь одного із найбільш самобутніх українських письменників, уродженця Січеславщини – Василя Чаплі (Чапленка) (1900 – 1990).
Селянське коріння
Майбутній письменник народився 18 березня 1900 р. у с. Миколаївка (нині Новомосковського р-ну Дніпропетровської області) у родині селянина Кирила Чаплі. Останній не лише займався хліборобською працею, але й малював ікони.
Подібно до багатьох українських селян у часі так званої Столипінської аграрної реформи Чаплі шукали щастя на чужині – на сибірських теренах, проте невдовзі перед початком Першої світової війни повернулися до рідного краю.
Від сільського поля до пера письменника
Закінчивши у 1916 р. 2-класне народне училище того ж року Василь вступає до Павлоградської вчительської семінарії. У 1923 р. продовжує навчання у Катеринославському вищому інституті народної освіти та паралельно працює у сільських школах Новомосковського та Павлоградського повітів.
Життя подарувало Василеві чимало яскравих зустрічей з непересічними сучасниками. У 1925 р. він розпочинає наукову діяльність, вступивши до аспірантури при науково-дослідній кафедрі українознавства, яку очолював видатний історик та етнограф Дмитро Яворницький. Серед викладачів Чаплі особливу роль у його житті відіграв професор Петро Єфремов – український філолог, брат славетного академіка Сергія Єфремова. Саме 1920-ті – період літературного та наукового дебюту Василя Чаплі. У 1927 р. світ побачила збірка оповідань «Малоучок». У цей же час Василь Чапля стає членом літературної організації «Плуг» (Спілки селянських письменників).
Втеча тривалістю у шість десятиліть
У 1929 – 1930 рр. радянські каральні органи поставили собі за мету взяти під контроль держави українське культурне відродження 1920-х. Цьому, зокрема, мав слугувати й процес над «Спілкою визволення України» – таємної політичної організації, якої не існувало насправді. Одним із її «членів», за версією слідства, був й професор Петро Єфремов. Не уник арешту й близький до нього В. Чапля. Після відбуття 7-місячного ув’язнення молодий письменник змінює одне місце роботи за іншим, місто за містом – Дніпропетровськ, Луганськ, П’ятигорськ, Ставрополь, Ашгабад.
Непосидючість мала легке пояснення: не кожна установа хотіла брати на роботу колишнього репресованого, та й сам Василь Чапля, побоюючись доносів, волів не затримуватись довго на одному місці.
Навіть у цих мандрівних умовах йому вдається писати. У цей період з’являється історичний роман «Пиворіз» (вперше надрукований у 1943 р.) та серія так званих «захалявних творів» – «Півтора людського», «Люди в тенетах» та ін. Усі вони побачать масового читача за кілька десятків років, адже важко було розраховувати на можливість друку творів в СРСР, в яких автор висміював дійсність, що його оточувала.
Повернутися до рідного краю В. Чапленку вдається лише напередодні німецько-радянської війни у 1941 р. Під час нацистської окупації він викладав українську мову у Дніпропетровському транспортному інституті (нині ДНУЗТ імені академіка В. Лазаряна). По завершенню війни Чапленко емігрує до США, де продовжує літературну та наукову діяльність. Про її продуктивність можна судити з того факту, що станом на 1975 р. бібліографія письменника складала понад 800 творів. Серед них особливе місце належало «Історії нової української літературної мови (ХVII ст. – 1933 р.)» (1970 р.).
До останнього дня свого життя Василь Чапленко не полишав думку щодо повернення до своєї Батьківщини, дуже гостро переживав утиски, яким піддавалась українська мова та культура та мова в СРСР. Він уважно спостерігав за ходом репресій проти української інтелігенції у 1960 – 1970-х рр. та робив усе, аби про масштаби радянських злочинів знав увесь демократичний світ.
Життя Василя Чаплі (Чапленка) обірвалося 4 лютого 1990 р. всього – тобто за 1,5 роки до того, як його країна здобула державну незалежність.
Співець Запорозького краю
На зорі Української незалежності у 1917 – 1919 рр. одним із найбільш знаних січеславських письменників був Адріан Кащенко (1858 – 1921).
Майбутній літератор народився у родині дрібного поміщика на хуторі Веселий Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині Запорізький р-н Запорізької області). У 1867 р. подібно до старших братів розпочинає навчання в одній з гімназій Катеринослава, утім, на диво, допитливому хлопцю шкільна наука прийшлася не до смаку. Він, мріючи про кар’єру воїна, залишає гімназію та вступає до юнкерського (військового) училища. Проте кілька років служби офіцером позбавили молоду людину романтичних ілюзій. А. Кащенко звільняється з війська та майже до кінця життя працює контролером на залізниці.
У 1880-х рр. він оселяється у Катеринославі на вул. Польовій (нині пр. Олександра Поля у Дніпрі), проте специфіка служби залізничного чиновника вимагає постійних переїздів – Санкт-Петербург, Перм, Туапсе та повернення до рідного Катеринослава. А. Кащенко мріяв про переїзд до Києва, проте через брак коштів та негаразди у сімейному житті цій мрії так і не судилося справдитись.
Повернувшись до Катеринослава А. Кащенко вільний від служби час присвячує українському культурному життю. Він – активний діяч місцевої «Просвіти», організатор українського хору, бібліотеки української літератури. Серед адресатів його листів – Олена Пчілка, Панас Мирний та багато інших видатних діячів тієї доби.
На початку ХХ ст. Адріан Кащенко достатньо відомий у колі українських письменників. Вже опубліковані його «Запорожська слава» (1906), «На руїнах Січі» (1907), «Борці за правду», «Під Корсунем», «Над Кодацьким порогом (про гетьмана Івана Сулиму)» (усі – 1913) та ін.
Після повалення російської монархії у 1917 р. А. Кащенко з оптимізмом дивився на перспективи Української держави та її культури. Цього ж року він виступив у числі засновників одного з перших у місті українських видавництв, де продовжував друкувати власні твори.
На жаль, від 1918 р. мав проблеми зі здоров’ям. Попри настійливі прохання до керівництва Центральної Ради А. Кащенко так і не отримав пенсії та змушений був працювати з останніх сил. Цього ж року згоріло його видавництво, а від 1919 р. письменник практично не вставаd з ліжка. Важко хворіючи А. Кащенко разом з іншими мешканцями міста пережив поразку українських сил, спостерігав за багаторазовими змінами влад.
Адріан Кащенко помер 29 березня 1921 р.
Його творчий спадок спіткала сумна доля. Від середини 1930- х рр. і аж до кінця 1980-х твори А. Кащенка не видавалися, а пам’ять про нього жевріла хіба що в середовищі української діаспори. Відродження зацікавлення постаттю письменника відбувається лише на початку Української Незалежності – у 1990-ті.